будь-який мовник вам скаже, що запорукою успішного вивчення є сприйняття мови як засобу спілкування. звідси – всі поради про необхідність розмовної практики з носіями, перегляд фільмів, саме звідси ростуть ноги і у комунікативного методу. насправді говорити з британцями я страшенно люблю :) разом з тим, мова ніколи не була для мене лише засобом спілкування. і навіть після років філологічної освіти, після поатомного аналізу текстів, речень, слів, звуків, лексем, морфем, фонем, усіляких мовних рівнів і одиниць – не можу сприймати її як суху структуру. є в ній щось..містичне.

languageоскільки вільно володію чотирма мовами, а також маю можливість чути інших людей, які так само легко переходять з однієї на іншу, давно помітила цікавий момент. людина, яка розмовляє іноземною, цілковито перетворюється. міняється тембр голосу, темп, інтонація, навіть міміка. якщо інтонацію ще можна поєднати з чисто мовними особливостями, то всі інші зміни пояснити видається складнішим.

я стала слідкувати за собою, намагаючись зрозуміти, в чому справа. почала з найпростішого – російська/українська. перша – рідна, якою я розмовляю з родиною, більшістю близьких друзів. друга – та, на яку свідомо намагаюсь перейти. чи ви колись помічали, що ці дві східнослов’янські мови зовсім різні на смак? навіть банальні епітети натякають – вєлікій-магучій/лагідна-мелодійна. але спробуємо обійтись без стереотипів (:

російською дуже кльово “включати бруталочку”, і це стосується не тільки матів (до яких я ставлюся без особливої істерики, до речі). сваритися – лише російською, уявлення не маю, як це робити українською. а ще – висловлюватися “витиевато”, що дуже доставляє. незважаючи на начебто повну синонімічність із “щиро”, говорити “искренне” можу виключно рідною, є в цьому слові якийсь інший нюанс, якась проникливість, тонкість. і страждати – тільки російською.
українська – дівочість, лагідність, ніжність. особливо останнє. у найніжніші моменти з усіх куточків серця лине українська. навіть якщо не знають жодного слова, мову душі розуміють і чують усі. мене українська робить трохи вразливою, наче хтось зняв окуляри, і трохи дитиною. матюкатися українською не виходило ніколи, та й навіщо? дуже суб’єктивно, але особисто для мене це мова поезії. не те щоб я її багато читала, але у голові при думці про вірші щось вимальовується явно українською.

так само маю свої власні асоціації і відчуття щодо своїх іноземних. вони ще суб’єктивніші, адже проходять крізь призму мого досвіду вчення, особистостей викладачів, випадкових людей-носіїв. тому французька для мене чомусь завжди з відтінком приторності, зайвих солодощів, іноді аж до мимовільного лицемірства. разом з тим – дуже стильна, мова “з характером”, примхлива і капризна. не знаю, що робити з цим. мабуть, треба знайти якогось кльового француза/француженку і знов полюбити їхню мову :)

і, напевно, найдивніші та найособистіші стосунки склалися у мене з англійською. ніколи не думала про неї як про щось особливе. ну, знаєте, англійську вчать усі. міжнародна мова, мова бізнесу і науки, блаблабла. так було рівно до того моменту, коли я відкрила для себе британську англійську. ця дивно спокуслива правильність з натяком на елітарність, зарозумілість, ввічливість і стриманість аж до крайності.. щось у цьому здавалося поверхневим, наносним. наче зовнішній захисний шар для “чужих”, але яким привабливим він видавався! залишалося лише мріяти про те, які чари ховалися глибше.
сьогодні, після року постійного намагання доторкнутися до англійськості, зазирнути за декорації і відкрити таємницю британської містичності, після трьох самостійних подорожей до Великобританії, після щоденних розмов англійською з найближчими мені здається, що я вже дуже близько. мені є, чим поділитися. але своїм роздумам щодо цього я б виділила окреме місце на цьому затишному сайті (:

дуже цікаво, чи спадало колись Вам щось подібне на думку? якщо так, поділіться своїми асоціаціями і міркуваннями в коментарях (: