London, Brick Lane

London, Brick Lane

англійський гумор стабільно фігурує серед речей, які типово-стереотипно всі знають про Великобританію. але “знають” – це таке собі умовне слово, бо насправді рідко хто розуміє, в чому ж він такий особливий і знаковий, той гумор. крім того, мені завжди здавалось, що навіть ті, хто наче розуміють, і ще намагаються щось пояснити іншим, розуміють його якось не так, як треба. наприклад, яке відношення до тонкого британського сарказму має Містер Бін чи інші подібні комедійні серіали? для мене англійський гумор – це щось зовсім, навіть діаметрально інше. сказати, що я збагнула його секрет і розкрила таємну суть, було б не зовсім правильним. разом з тим, тривалі спостереження не пройшли повз, тож поділитися однозначно є чим :)

перше, з чим я зіштовхнулась, коли намагалась обговорити питання британського гумору з друзями (невелике зауваження: мої британські друзі – це прості такі собі хлопці, а зовсім не кандидати наук), – це маленький такий, скромний когнітивний дисонанс. виявляється, деякі англійці серйозно вірять, що гумору не існує за межами британських островів, тому їх жартів ніхто і не розуміє (враховуючи мене, звичайно ж). мені стало дивно і прикро за весь світ. якось не вірилось, що британці дійсно мають якийсь секретний і нікому не зрозумілий вид гумору, який їх робить ще більш особливими й окремішніми (куди вже більше, з їх острівною ізольованістю). треба було терміново рятувати репутацію світу у своїй голові.

тож ось що вдалося встановити шляхом уважного спостереження.

  • dog signпо-перше, гумор сучасної молоді не має нічого спільного з усіма тими “серами” і “вівсянками”, яку нам тулять в усіх російськомовних статтях в інетику. може, раніше і було щось подібне, але за півтора роки майже постійного спілкування в скайпі з британцями (багато слухати носіїв – це корисно, ага) я жодного разу не чула від них нічого подібного.
  • гумор – невід’ємна частина будь-якої розмови. навіть якщо вони відкривають вам серце і зізнаються в коханні, з хвилини на хвилину чекайте жарту, ну хоча б малесенького. здається, встояти перед цією спокусою вони не просто не в змозі.
  • і навіть більше – пильно придивляючись і прислухаючись, ви зрозумієте, що кожна фраза британця – це трошки глузування. глузування над собою, над вами, над ситуацією, над світом і над самим гумором. насправді ніколи не можна знайти на сто відсотків, чи з вами розмовляють всерйоз, чи сміються. утім, “всерйоз” – це точно не про британців.
  • якщо що, британський гумор = сарказм. над ним не сміються, максимум – можна тонко всміхнутися, щоб показати співрозмовнику, що ти шариш, а значить – ти свій.
  • оскільки немає сміху, їхній гумор не об’єднує, а скоріше розділяє і встановлює межі. увесь наш всезагальний сміх і навіть балаган, сміх над найдурнішими ситуаціями і жартами – це знову ж таки не про британців. тут кожен за себе, кожен – індивідуаліст і трохи на самоті зі своїм сарказмом.
  • англійські жарти найчастіше дуже злі. ну серйозно, невинні підколи почути майже нереально, вони буквально знущаються один над одним. хоча, можливо, це просто вікове.
футболка на ринку Camden Town

футболка на ринку Camden Town

отже, британській гумор рафінований, витончений і добірний, гострий і колючий, з усіх сторін він top-notch. це – ще одне дуже точне і тонке втілення англійського духу. але сказати, що він унікальний, я не можу. усе вищенаведене у тій чи іншій кількості, у тих чи інших варіаціях існує в будь-якій іншій культурі. допомогла розібратися краще у своєрідності англійського гумору антрополог Кейт Фокс, авторка книжки “Watching the English. The Hidden Rules of English Behaviour” (чесно кажучи, просто обожнюю цю жіночку і обов’язково напишу якось статтю про це її дослідження і мої враження від нього). не можу утриматись, щоб не поділитися невеличким уривком з розділу “Humour rules”.

 Although we seem to have persuaded ourselves and a great many others of our superior sense of irony, I remain, as I have already indicated, not entirely convinced. Humour is universal; irony is a universally important ingredient of humour: no single culture can possibly claim a monopoly on it. My research suggests that, yet again, the irony issue is a question of degree – a matter of quantity rather than quality. What is unique about English humour is the pervasiveness of irony and the importance we attach to it. Irony is the dominant ingredient in English humour, not just a piquant flavouring. Irony rules. The English, according to an acute observer of the minutiae of Englishness, are ‘conceived in irony. We float in it from the womb. It’s the amniotic fluid . . . Joking but not joking. Caring but not caring. Serious but not serious.’

навіть якщо нам, спостерігачам ззовні, ніколи і не вдасться повністю зануритися в атмосферу британської несерйозності, іронічності та самонасмішки, іноді все ж таки тягне підставитися під цей крижаний душ, дуже освіжає :)